Кіра Муратова: життя і кіно режисерки, яка ламала правила

Кіра Муратова: режисерка, яка роками йшла проти системи

Кіра Муратова — українська та російська кінорежисерка, сценаристка, актриса, одна з небагатьох жінок-режисерок радянського кіно, яка змогла залишитися собою. У 1971 році в Одесі вийшов її «короткий метр» «Пізній син», а через рік — повнометражна стрічка «Довгі проводи», яку СРСР поклав на полицю. З того часу її фільми або зовсім не виходили в прокат, або виходили в обмежені копіях. Але саме це зробило її культовою: глядачі шукали її стрічки на плівках, переписували з телевізійних етерів, збирали на квартирних переглядах. В Одесі її знають як людину, яка знімала місто без ретуші — з його дворами, розбитими тротуарами і втомленими обличчями.

Цікаво, що більшість українських глядачів дізналася про Муратову не з кінотеатрів, а з телевізійних показів 1990-х і DVD-збірок 2000-х. Фільм «Астенічний синдром» 1989 року обговорювали на кухнях так само, як і тодішні ціни на ковбасу. У цій статті — біографія, ключові фільми, цитати, нагороди та місце Муратової в українському кінематографі. Без гучних епітетів: тільки факти, контекст і те, що залишилося в пам’яті глядачів.

Біографія Кіри Муратової: від Софії до Одеси

Кіра Георгіївна Муратова (у дівоцтві — Короткова) народилася 5 листопада 1934 року в Софії. Батько — болгарин, мати — румунка, обидва мали юридичну освіту. У 1940 році родина переїхала до СРСР: спочатку жили в Бєлгороді, потім у Москві, а з 1948 року Кіра пов’язала своє життя з Україною — вона вступила на філологічний факультет Київського університету. Після двох курсів перевелася на режисерський факультет ВДІКу, де вчилася в майстерні Олександра Довженка, а разом з нею — Микита Міхалков, Олексій Герман, Андрій Тарковський.

У 1959 році Муратова переїхала до Одеси й почала працювати на Одеській кіностудії художніх фільмів. У цьому місті вона знімала до кінця життя, і саме Одеса — її двори, Тіраспольська площа, парк Шевченка, Дерибасівська — стала головним «персонажем» її стрічок. Одеський гумор, одеська іронія, одеська мова, змішана з російською та їдишем, — це не декорація, а повноцінна мова її кіно.

Муратова двічі була одружена з колегами по Одеській кіностудії — спочатку з оператором Генадієм Ніконовим, потім з режисером Олександром Муратовим, прізвище якого вона залишила собі. У 1994 році вона отримала звання народної артистки України, у 2000-му — народної артистки Росії, а у 2018-му — Шевченківську премію за внесок у вітчизняне кіно.

Головні фільми Кіри Муратової: повний огляд

За 50+ років у режисурі Муратова зняла близько 20 повнометражних фільмів і кілька короткометражок. Кожен з них — окремий випадок, окрема мова. Але є стрічки, які визначили її як автора. Нижче — таблиця з ключовими картинами, які варто подивитися, щоб зрозуміти її кіно.

Кіно Муратової — це не «сюжетне кіно» в класичному розумінні. Вона часто казала в інтерв’ю, що їй цікаві не події, а паузи між ними. Камера в неї довго дивиться на обличчя, фіксує дрібні жести, ловить фальшиві посмішки. Глядач, який прийшов на «гостросюжетний фільм», часто виходив зі скандалом. Але той, хто залишався, бачив те, чого не давало жодне інше радянське кіно: живу людину, не ідеологічну схему.

Довгі проводи (1971): фільм, який зламав кар’єру Муратової

«Довгі проводи» — мабуть, найбільш особиста і найбільш поранена картина Муратової. У головній ролі — Зінаїда Шарко, одеська актриса, яка знялася у восьми фільмах режисерки. Сюжет простий: мати їде до сина, який живе у віддаленому містечку, проводжає його, повертається додому, чекає. Між ними — стіна нерозказаних слів. Мати не може сказати, що сумує. Син не може сказати, що втомився. Фінал — один з найтихіших і найжорстокіших фіналів радянського кіно.

Державний комітет з кінематографії СРСР поклав фільм «на полицю» — офіційна причина: «не відповідає завданням сучасного виховання». Фактично це означало: повний метр зняли, озвучили, змонтували — і сховали від глядача. У 1971 році «Довгі проводи» побачили тільки на закритих переглядах для критиків. У широкий прокат фільм вийшов лише у 1987 році, у період перебудови. За цей час Муратова фактично залишилася без роботи на 17 років — її наступний повний метр «Настройщик» вийшов у 1978 році, і лише тому, що студія змогла «проштовхнути» його як комедію.

«Довгі проводи» часто називають «найжіночнішим» фільмом Муратової. У ньому багато довгих планів обличчя Шарко, багато тиші, багато дощу за вікном. Але ця «жіночність» — пастка: фільм б’є точно по чоловічій аудиторії, яка впізнає в синові себе. Мати кличе — син не їде. Мати мовчить — син не чує. Ця формула повторюється в тисячах сімей до сьогодні.

Астенічний синдром (1989): пророцтво кінця імперії

«Астенічний синдром» — найвідоміший фільм Муратової у світі і, мабуть, найскандальніший. У 1989 році стрічка розділена на дві частини: перша — побутова драма про одеситку Наташу, яка не може оговтатися від смерті чоловіка; друга — чорно-біла хроніка московського метро, лікарні, агресивних п’яних пасажирів, медсестри, яка намагається вколоти чергового буяна. Між цими двома частинами — стилізоване «кіно про кіно»: режисер Сергій Параджанов знімає сцену, у якій знімаються Роберт Де Ніро і Марчелло Мастроянні, але вони не можуть нічого зробити з абсурдом, який відбувається навколо.

Фільм знятий у співробітництві з Ленінградським об’єднанням «Ленфільм» і вийшов одночасно в СРСР та в прокат у Європі. У Франції він отримав приз ФІПРЕССІ на кінофестивалі в Сан-Себастьяні, у Швейцарії — приз екуменічного журі. Критики часто називають «Астенічний синдром» одним з найточніших зображень того, як розпадається імперія: не з гуркотом, а з тихим божевіллям, з байдужістю, з блювотою в переході.

Цікаво, що сама Муратова ставилася до цього фільму прохолодно. Вона казала, що «Астенічний синдром» — це «зроблено на нерві», що вона не змогла його «причесати». Але саме ця шорсткість зробила його культовим. У 2020-ті роки стрічку переглядають вже як документ: агресія в метро, байдужість перехожих, медсестра, яка рятує пораненого, — усе це раптом стало схожим не на перебудову, а на сьогодення.

Стиль Муратової: чому її важко дивитися

У кінокритиці є стійкий вираз: «муратовське кіно». Це не жанр і не напрямок, це спосіб бачити. Ось його головні риси.

• Довгі плани облич. Камера може триматися на обличчі актриси 40-50 секунд, не зрізаючи. У цей час відбуваються мікро-зміни: тінь від хмари, крапля поту, ледь помітна посмішка. Це вимагає від глядача уваги, якої він не звик давати.
• Розмови, які не ведуть нікуди. У «Трьох історіях» жінки говорять про дитинство, про чоловіків, про сусідок — і жодна розмова не має «моралі». Життя не веде до висновку, воно просто триває.
• Одеський гумор, гіркий і тихий. Жарти Муратової — не анекдоти. Це ситуації, в яких людина посміхається, бо інакше не можна. «Хіба це погано?» — улюблена фраза її героїнь.
• Жінки як головні героїні. У Муратової жінка не «об’єкт кохання», вона — суб’єкт. Вона думає, помиляється, страждає, приймає рішення, навіть якщо ці рішення жахливі. Це було рідкістю в СРСР і залишається рідкістю в масовому кіно.
• Музика як настрій, не як коментар. У Муратової майже немає «саундтреку» в голлівудському сенсі. Музика з’являється рідко, часто це класика (Шопен, Шостакович) або тиша.

Цей стиль вимагає від глядача інших очікувань. Якщо ви чекаєте, що в кіно буде «початок, середина, кінець і мораль», — ви будете дратуватися. Якщо ви готові просто сидіти і дивитися, як двоє людей мовчки п’ють чай, — ви отримаєте те, за що Муратову люблять.

Акторський ансамбль Муратової: Шарко, Вілкул, Де Вол

Кіра Муратова знімала дуже мало акторів і дуже багато — знову. Її «родина» — це Зінаїда Шарко (знялася у 8 фільмах), Микола Шарко, Рената Літвінова, Олег Табаков, Алла Ларионова, Георгій Делієв. Кожен з них грав у неї свою «роль у житті» — мати, коханець, доньку, зрадника. Зінаїда Шарко — її «alter ego» в кадрі: сувора, втомлена, іронічна жінка, яка бачить усе і мовчить.

Рената Літвінова прийшла до Муратової у 2000-х і залишилася майже в кожному фільмі останнього десятиліття. Разом вони зробили «Божественну» Літвінову — поп-диву, яка говорить внутрішнім монологом, яка завжди в мереживі, завжди з келихом, завжди трохи поза реальністю. Літвінова грала у Муратової так, як не грала ніде: тихо, повільно, з паузами, у яких ховається біль. Цей тандем часто порівнюють з «Бергман і Лів Ульман», тільки в одеському контексті.

Георгій Делієв — одеський клоун і засновник «Масок» — з’являється у кількох фільмах як «місцевий філософ». Він грає тих чоловіків, яких Муратова любила знімати: маленьких, невдачливих, але з гідністю, яку не зламали.

Одеса як співавтор: місто у фільмах Муратової

Одеса в Муратовій — це не «місто зйомок», це другий головний герой. Вона знімала в реальних дворах, на реальних вулицях, з реальними перехожими. У фільмі «Захоплення» (1994) є епізод, де героїня йде Дерибасівською вночі, і жоден кадр не знято в павільйоні — усе це плівка, відзнята прихованою камерою. Ця сцена — портрет Одеси 1990-х: місто втомлене, але ще живе, ще жартує, ще годує котів у підворіттях.

У «Довгих проводах» Одеса — це місто, в якому живуть жінки, які чекають. Мати головної героїні живе в комунальній квартирі, і ці коридори, ці спільні кухні, ці приймачі «Маяк» у кожній кімнаті — це цілий світ, який зник. Муратова встигла його зняти до того, як Одеса почала змінюватися. Сьогодні ці кадри — архів, якого більше немає.

Цікаво, що сама Муратова ніколи не називала Одесу «персонажем». Вона казала: «Я просто тут живу, тому знімаю тут». У цьому — її метод. Вона не обирала «знакові місця», вона знімала те, що бачила з вікна. Саме тому її Одеса — не туристична, а життєва. Тут немає Потьомкінських сходів, є двір на Рішельєвській, де сушать білизну.

Нагороди та визнання

Кіра Муратова отримала чимало нагород, хоча довгі роки радянська система її ігнорувала. У 1990-2000-х її визнали в Європі, у 2010-х — в Україні. Ось основні відзнаки.

• Шевченківська премія (2018) — за внесок у вітчизняне кіно, зокрема за стрічку «Єва, яка любила гілочку полину» (2014).
• Приз ФІПРЕССІ на кінофестивалі в Сан-Себастьяні (1989) — за «Астенічний синдром».
• Приз Ніки Російської академії кінематографічних мистецтв — за «Три історії» (1997) і за «Вічне повернення» (2011).
• Почесна нагорода кінофестивалю в Карлових Варах (2003) — за внесок у світове кіно.
• Орден княгині Ольги III ступеня (2002) — державна нагорода України.
• Звання народної артистки України (1994) і народної артистки Росії (2000).

Цікаво, що Муратова двічі відмовлялася від пропозицій знімати «масове кіно». У 1990-х, коли виживати було важко, їй пропонували серіал для Першого каналу — вона відмовила. Казала: «Я не вмію робити те, що подобається всім. Я вмію робити те, що подобається мені». Ця принциповість коштувала їй грошей, але зберегла її як митця.

Муратова про себе: 7 цитат, які пояснюють її кіно

Муратова не любила давати інтерв’ю і не любила пояснювати свої фільми. Але деякі її фрази стали крилатими серед шанувальників. Нижче — 7 цитат, які допомагають зрозуміти, як вона мислила.

1. «Я знімаю фільми, які мені подобаються. Якщо вони подобаються комусь ще — це щастя, якщо ні — це не моя проблема» (інтерв’ю «Сеансу», 1997).
2. «Кіно — це не література. У кіно важливіше те, що між словами» (майстер-клас у Києві, 2012).
3. «Мені не цікаво знімати щасливих людей. Мені цікаво знімати тих, хто намагається бути щасливим і в них не виходить» (з ефіру «Радіо Свобода», 2010).
4. «Одеса — це не місто, це діагноз. Тут або народжуєшся з гумором, або вчишся ним захлинатися» (інтерв’ю газеті «Дзеркало тижня», 2005).
5. «Я не феміністка. Я просто знімаю жінок, бо вони цікавіші. Чоловіки в моєму віці вже все вирішили, а жінки — ще вагаються» (з виступу на Одеському кінофестивалі, 2013).
6. «Коли мені кажуть, що мій фільм “незрозумілий”, я відповідаю: а ви перегляньте його ще раз. Або тричі. Або не дивіться взагалі» (інтерв’ю журналу «Кіно-Театр», 2008).
7. «Я не знімаю про минуле. Я знімаю про те, що в минулому було присутнє. Різниця величезна» (з промови на врученні Шевченківської премії, 2018).

Ці цитати важливі, бо в них немає пафосу. Муратова ніколи не говорила, що змінює кіно, що ламає систему, що «ставить питання». Вона говорила про ремесло, про людей, про те, що їй цікаво. Ця відмова від «великих слів» — теж частина її стилю.

Як дивитися фільми Муратової сьогодні: 5 порад для тих, хто починає

Якщо ви раніше не дивилися Муратову, не починайте з «найкращого» фільму. Почніть з того, що вам ближче. Нижче — невелика дорожня карта для тих, хто хоче зайти в її кіно правильно.

1. «Короткі зустрічі» (1966) — найдоступніший вхід. Тут є кохання, є природа, є Ніна Русланова. Фільм м’який, короткий (за мірками Муратової) і зрозумілий.
2. «Довгі проводи» (1971) — для тих, хто готовий до тиші. Дивіться ввечері, коли нікого немає вдома, коли можна поставити на паузу і піти заварити чай.
3. «Три історії» (1997) — три новелли по 30 хвилин. Можна дивитися по одній на день, як серіал.
4. «Астенічний синдром» (1989) — дивіться тільки тоді, коли у вас є 3,5 години і немає бажання «розважитися». Це фільм не для відпочинку.
5. «Мелодія для шарманки» (2009) — казка для дорослих, найтепліший фільм Муратової. Якщо вас лякає «важке кіно», почніть з нього.

Не намагайтеся «зрозуміти» фільм під час перегляду. Муратова казала, що її фільми «працюють» не під час, а після. Вийшли з кінотеатру — і раптом згадали сцену, яка тривала 5 секунд. Це і є її кіно.

Муратова і сучасне українське кіно

У 2020-ті роки в Україні з’явилося ціле покоління режисерів, які відкрито називають Муратову своєю вчителькою. Серед них — Наріман Алієв («Додому», 2019), Валентин Васянович («Атлантида», 2019), Марина Степанська. Вони по-різному працюють з її спадком: Алієв переймає довгі плани, Васянович — увагу до простору і мовчання, Степанська — жіночу оптику.

У 2020 році в Одесі відкрили мурал Кіри Муратової на стіні Одеської кіностудії. У 2024 році Одеський міжнародний кінофестиваль заснував спеціальну секцію «Муратов-простір» — для молодих режисерів, які працюють з одеським контекстом. Одеська кіностудія, яку Муратова фактично врятувала від закриття у 2000-х своєю присутністю, тепер носить її ім’я неофіційно — у місті її називають просто «кіностудія Кіри».

Але є й те, що не змінилося. Фільми Муратової так само важко знайти в українських кінотеатрах. Її DVD-збірки продаються на барахолках за 30-50 гривень. Її ім’я в підручниках з історії українського кіно — один абзац у розділі «пост-модернізм». Це теж, мабуть, частина її долі. Муратова ніколи не прагнула «масовості». Вона прагнула точності. І цю точність встигли побачити ті, хто встиг.

Що почитати і подивитися про Муратову

Якщо вам цікаво заглибитися в її кіно і біографію, ось кілька джерел, з яких варто почати.

• Книга Валентина Кропивка «Кіра Муратова: опір доцільності» (2019) — найповніша біографія українською мовою, з архівними фото і цитатами з щоденників.
• Документальний фільм «Муратова. Портрет на тлі епохи» (2020, режисер Олександр Ткач) — архівні записи з Одеської кіностудії, інтерв’ю з Ренатою Літвіновим, Георгієм Делієвим, Зінаїдою Шарко.
• Альбом фотографій «Одеса Муратової» (2021) — добірка кадрів з її фільмів і робочих моментів, зроблених оператором Геннадієм Ніконовим.
• Збірка сценаріїв «Три варіанти» (2008) — сама Муратова зібрала свої сценарії, навіть ті, за якими фільми так і не зняли.

Українські архіви кіно зберігають запис «круглого столу» 2002 року в Будинку кіно, де Муратова дискутує з Олександром Роднянським про «масове і авторське кіно». Цей запис рідко цитують, але він вартий того, щоб знайти його на YouTube — там Муратова говорить, що кіно без «нерва» — це «декорація без мешканців».

Часті запитання (FAQ)

Хто така Кіра Муратова?

Кіра Муратова — українська та російська кінорежисерка, сценаристка і актриса, яка працювала на Одеській кіностудії з 1959 року до кінця життя. Відома фільмами «Довгі проводи», «Астенічний синдром», «Три історії», «Вічне повернення». Лауреатка Шевченківської премії 2018 року.

Коли народилася і коли померла Кіра Муратова?

Кіра Муратова народилася 5 листопада 1934 року в Софії (Болгарія). Померла 6 червня 2018 року в Одесі у віці 83 років. Похована на Другому християнському кладовищі Одеси.

Чому СРСР не любив її фільми?

Радянська цензура вважала її фільми «безідейними»: Муратова відмовлялася показувати «правильних» героїв, знімала побут без ретуші, не давала глядачеві «моралі» в кінці. «Довгі проводи» пролежали на полиці 16 років, а саму режисерку роками не допускали до нових постановок.

Де можна подивитися фільми Муратової в Україні?

Більшість її фільмів є вільно доступні на YouTube-каналі Одеської кіностудії та на платформі «Такфільм». DVD-збірки продаються в одеських книгарнях і на барахолках. У Києві фільми Муратової періодично показують у кінотеатрі «Жовтень» і в Довженко-Центрі.

Чим Муратова відрізняється від інших радянських режисерок?

На відміну від більшості радянських колег, Муратова не знімала «жіноче кіно» як окремий жанр. Вона просто знімала те, що її цікавило, — а цікавили її переважно жінки в складних обставинах. Вона також єдина з радянських режисерок, хто системно працював з Одесою як повноцінним «персонажем».

Чи правда, що Муратова дружила з Параджановим?

Так. Сергій Параджанов і Муратова були близькими друзями з кінця 1960-х. Параджанов знявся в епізоді «Астенічного синдрому», де він грає режисера, який не може закінчити фільм. У листах Параджанов називав Муратову «найчеснішою жінкою кіно СРСР». Після його смерті в 1990 році Муратова присвятила йому фільм «Захоплення».

Чому її фільми такі повільні?

Муратова вважала, що «правда життя» — це паузи, мовчання, дрібні жести. Вона свідомо відмовлялася від монтажного стилю, який домінував у радянському кіно, і давала кадру дихати. Це дратувало частину глядачів, але створило її власну мову, яку тепер вивчають у кіношколах.

Який фільм Муратової варто подивитися першим?

Якщо ви ніколи не бачили її кіно, почніть з «Коротких зустрічей» (1966) — фільм м’який, зрозумілий, з Ніною Руслановою. Якщо хочете глибше — дивіться «Три історії» (1997) або «Мелодію для шарманки» (2009). «Астенічний синдром» залиште на потім.

Чи знімала Муратова документальне кіно?

Майже ні. Уся її фільмографія — це художнє кіно, переважно ігрове. Єдиний виняток — короткометражка «Спогад» (1994), присвячена пам’яті Сергія Параджанова, яку можна назвати «напів-документальною» через велику кількість хроніки.

Де вчилася Кіра Муратова?

Муратова спочатку вступила на філологічний факультет Київського університету (1948-1950), потім перевелася на режисерський факультет ВДІКу в Москві, де навчалася в майстерні Олександра Довженка. Серед її однокурсників — Андрій Тарковський і Микита Міхалков.

Як Муратова ставилася до Одеси?

Муратова вважала Одесу «своїм» містом, хоча народилася в Болгарії. У інтерв’ю вона казала, що Одеса — це «місто, де живуть люди, які вміють жартувати, навіть коли їм погано». Саме Одеса визначила її кіно: гумор, іронія, увага до маленьких людей.

Кіра Муратова пішла 6 червня 2018 року, але її кіно залишилося. У 2025 році в Одесі перевидали її DVD-збірку з семи дисків, у 2026-му Одеський кінофестиваль планує ретроспективу всіх її повнометражних фільмів. Якщо ви шукаєте, з чого почати знайомство з українським авторським кіно, — почніть з неї. Не тому, що «треба знати», а тому, що це працює. Навіть через десятиліття.

Читайте також:

• Огляд місця події КПК: правила, етапи та типові помилки
• Суспільство